Українознавство за часів "воєнного комунізму" (на вітчизняних книгодруках 1920 року)

Анотація

У статті порушено проблему духовних здобутків Української національно-демократичної революції 1917 р. З ле­гіти­мацією власних владних інституцій набуло поширення українознавство як узагальнений комплекс знань про модерну українську націю. Процес згуртування українців у політичну націю потребував просвіти й виховання суспільства на засадах українознавчих цінностей. Усвідомлюючи цей важливий компонент своєї розбудовчої діяльності, національні уряди України (Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки, Державний Секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки, Рада Міністрів Гетьманату Павла Скоропадського, Рада Народних Міністрів за часів Директорії УНР) приділяли значну увагу розвиткові українознавства. Зазнавши поразки в боротьбі за збереження української державності, національні сили зуміли зберегти та явити суспільству потенціал українознавства як чинник виховання етнічної ідентичності. Завадою не став навіть режим диктатури пролетаріату, посилений політикою "воєнного комунізму". Навіть більше, більшовики своєрідним чином прийняли від національних сил "естафету" суспільного поширення українознавства. Розглядаючи останнє як дієвий механізм здобуття авторитету серед народних мас, керівники Компартії та радянського уряду поставилися до українознавства з господарською ощадливістю. Радянська влада не тільки зберегла українознавчі здобутки супротивників по громадянській війні, а й трансформувала їх у власну політичну кампанію "коренізації" (українізації), що стартувала 1923 р. і принесла більшовикам численні бонуси на внутрішньому й зовнішньому контурах життя. Зазначений аналіз і його артикульовані у цій статті висновки авторка зробила на підставі вивчення вітчизняних книгодруків 1920 р., що зберігаються в Державному архіві друку Книжкової палати України.