Радянська українізація як вагомий етап мовного розвитку України

Анотація

У статті порушено проблему розвитку інституціонального для будь-якої нації питання, а саме проблему мови. Враховуючи багатовіковий період бездержавного життя української нації та вкрай несприятливі умови для розвитку її мови, остання потребувала не так генези, як констатації свого існування та реалізації природного права на збереження й збагачення. Учасниками цієї важливої рятівної справи стали діячі національно-культурного відродження України кінця XVIII — початку ХХ ст., Української національно-демократичної революції та боротьби за збереження української державності 1917—1921 рр., фрондисти західноукраїнських земель 1920—1930-х рр., які відчайдушно боролися проти насильницької полонізації, румунізації та мадяризації українців у міжвоєнний період, представники рухів шістдесятництва та дисидентства в УРСР, що плекали рідну мову в часи затвердження в СРСР російської як мови міжнаціонального спілкування. Апофеозом їхньої боротьби стало проголошення державного статусу української мови в жовтні 1989 р.

Спираючись на друки УСРР—УРСР, авторка стверджує, що вагомий внесок у збереження та розвиток української мови здійснила політична кампанія більшовиків, спрямована на проведення в союзних республіках процесу коренізації. Цей курс, проголошений 1923 р., в умовах України перетворився на широкомасштабну й довготривалу українізацію. Її перебіг і досягнення яскраво віддзеркалено на сторінках української радянської періодики (наукової, громадсько-політичної, літературно-мистецької тощо). Авторка засвідчує не тільки масштабність, а й пролонгованість дії кампанії аж до початку 1960—1970-х рр., що дає підстави відкинути нині поширену тезу про те, що трагічне самогубство українського комуніста М. Скрипника 1933 р. поставило крапку на реалізації кампанії українізації в УСРР—УРСР.